Українське кіно… Багатостраждальний феномен культури, неіснуюча реальність, привід для гордості. За два десятиліття незалежності кінематограф України все ще не може піднятися з колін. Держава не поспішає допомагати вітчизняному кіно-виробнику – сфері мистецтва, яка в нашій країні є неприбутковою. Спостерігати це дуже боляче, адже серед вітчизняних майстрів кіно насправді існує справжня талановита когорта кіно-митців, гідних світового визнання.
«Земля» Олександра Довженка, «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, «Білий птах з чорною відзнакою» Юрія Іллєнка, «Камінний хрест» Леоніда Осики – ці та інші по-справжньому гідні вітчизняні стрічки минулого століття не дають забути українцям, що ми маємо власну кіноіндустрію, нехай і загнану у «глухий фінансовий кут». Кожного року ми чекаємо на пробудження українського кіно, але, як би нам того не хотілося, проте воно, якщо й настає, то занадто повільно.
Для того, щоб про наше кіно заговорив світ, потрібна неабияка самовіддача та постійний творчий пошук режисерів, акторів, операторів, продюсерів, майстрів промоушену та інших професіоналів галузі кіно, але головний, перший крок на шляху до цього й досі залишається за українською владою.
Немає грошей – немає кіно
Зрозуміло, що створення кінофільму потребує значних матеріальних ресурсів. Неможливо зняти кіно, навіть якщо режисери та актори погодяться працювати безкоштовно.
Відсутність державного фінансування призводить до низької якості української кінопродукції, низька якість, у свою чергу, породжує інші проблеми – незацікавленість кіноіндустрією України приватними інвесторами та й самими глядачами. Це незамкнене коло є основною причиною того, що мало кому не лише за межами нашої країни зрозуміло, що то взагалі таке – сучасне українське кіно. Сьогодні, згадуючи про кіно та Україну, у першу чергу говорять про відомих акторів з українським походженням, які досягли популярності у Голівуді і є зірками світового масштабу – Міла Йовович, Дастін Гофманн, Кірк Дуглас, Ольга Куриленко, Міла Куніс. Вітчизняна кіноіндустрія цікавить українців куди менше – далеко не кожен з нас може назвати хоча б 10 сучасних українських кінострічок.
Українська влада вперто «не бажає» сприяти розвитку українського кіномистецтва – на нього з часів незалежності й до сьогодні катастрофічно не вистачає коштів. У більшості європейських країн кіноіндустрія розраховує в основному на внутрішній ринок, де державна фінансова підтримка є неодмінним атрибутом розвитку національної кінематографії. Ця підтримка може бути прямою або ж у формі податкових пільг. В Україні ж вона частіше за все, обмежується порівняно невеликим фондом, розрахованого на окремі проекти та звичними обіцянками влади виділити потрібні кошти. До того ж, яким чином використовуються кошти з Державного бюджету, призначені для розвитку кіно – залишається актуальним питанням.
Вимушений мінімум
Стабільна позиція вичікування, яку вже давно зайняла влада, б’є у першу чергу по технічній складовій українського кіновиробництва. Найвищою планкою для нашого кіно є кінострічка без професійних спецефектів та дорогих декорацій. Тому кінопроекти навіть з найкращим задумом змушені виходити з того, що є. Також проблематичним є реалізація задуму режисера через пейзаж – пошук краєвидів, переміщення режисерського й акторського складу та транспортування техніки викликають перешкоди для створення повноцінного фільму. Так, зйомка європейських міст або екзотичних краєвидів у вітчизняного кіновиробника практикується рідко – закордонні простори доводиться «створювати» підручними засобами, як це робиться в історичному кіно для відтворення атмосфери того чи іншого історичного періоду.
Приблизно половину бюджету кінострічки становить виплата гонорарів акторам. Четверту частину від суми бюджету складає предпродакшн – пошук натури, кастинг акторів, виготовлення декорацій. Ще чверть витрачається на постпродакшн: монтаж, запис звукоряду, спецефектів, виробництво мастер-копій тощо. Брак бюджету позначається на кінопромоушені – нарешті знявши фільм, не завжди залишаються кошти на вдалу рекламу та піар.
Кіно – політичний інструмент?
Інший проблематичний аспект українського кіно – ідеологічний. Як представлена в українських кінострічках наша дійсність? Українська мова? Власне Україна? Фільми, створені в Україні, дуже часто призначені у першу чергу для російського ринку, тому й створюємо кінопродукт, позбавлений української ідентифікації. Ця тенденція проявляється як у створенні повнометражного кіно та короткометражок, так і телевізійних фільмів та серіалів.
Ще одна болісна проблема з ідеологічної точки зору – викривлення історичної дійсності з політичних розрахунків. Як відомо, у російському кінематографі частим є експлуатація викривленого образу українця, коли він виступає відверто негативним персонажем – нерозумним простаком, провінціалом, чи ба й навіть зрадником, ворогом. З останніх скандалів, викликаних негативним образом українців у кіно, стала російсько-українська стрічка «Матч» Андрія Малюкова, де всі негативні персонажі розмовляють українською мовою.
Зрозуміло, що в цих випадках «кіношники» керуються певними необ’єктивними політичними поглядами й вдвоє соромно, коли подібна необ’єктивність потрапляє в українське кіно. Адже тоді, переслідуючи заангажовані політичні інтереси, упередження та намагання вплинути на прихильників того чи іншого політичного табору, кіно перестає бути мистецтвом.
Кадри за кадром
У медіа багато уваги приділяється фінансовим проблемам української кіноіндустрії, проте медійники часто забувають про ще одну, не менш важливу складову – якість зробленої кіновиробниками роботи. Кадрове питання українського кіно – це те, чим на сьогодні ми, все ж таки, маємо гордитися. Ігрове або неігрове, традиційне українське поетичне кіно, арт-хауз, історичне, анімаційне кіно, повнометражний чи короткометражний формат – в українському кіно є з чого вибирати. Використовуючи різні жанри, провідні українські кіномайстри з кожним роком пропонують гідний матеріал. Україна має багато талановитих режисерів – як досвідчених, так і перспективних молодих – Роман Балаян, Кіра Муратова, Юрій Іллєнко, Олександр Шапіро, Сергій Лозниця, Олександр Кирієнко, Ігор Подольчак, Роман Ширман, Марина Врода, Степан Коваль та інші.
Звичайно, українські фільми часто мають певні недоліки – чи то сюжетні, чи то монтажні або інші, проте очевидними є розвиток нових жанрів, які раніше не були представлені у вітчизняному кінематографі, постійний творчий пошук та ріст кадрів. Повільно, проте цілеспрямовано українці доводять, що вміють знімати кіно. Підтвердженням цих слів є провідні міжнародні кінофестивалі.
Омріяний Оскар
У 2006-му році Україна нарешті отримала перші «Оскари», щоправда, лише так звані «технічні» – які присуджують за наукові та інженерні розробки в галузі кіно. Двома першими оскарівськими нагородами Україна завдячує Анатолію Кокушу, технічні розробки якого використовувалися навіть для такого глобального кінопроекту, як «Титанік» вже в 1996 році. Винаходи Анатолія Кокуша, які «коштували» Україні перших золотих статуеток – система знімальних кранів «Каскад», операторський кран «Авторобот» та літаюча панорамна головка (останні розробки були створені в співпраці з Юрієм Поповським та Олексієм Золотарьовим).
Номінація «Кращий іноземний фільм» є для України непідкореною вершиною. Минулого року Український Оскарівський Комітет не знайшов фільм, який міг би претендувати на премію Оскар від України у цій номінації.
У цьому році в українському кінематографі зажевріла надія на омріяну статуетку – у лонг-лист номінантів потрапив фільм Михайла Іллєнка «ТойХтоПройшовКрізьВогонь». Пригодницька мелодрама розповідає про реально існуючу людину – льотчика-аса часів Другої світової війни, героя Радянського Союзу Івана Даценко (у фільмі ім’я головного героя змінене), якому, будучи звинуваченим у зраді й засланим радянською владою, вдалося визволитись, потрапити до Канади та ще й стати вождем племені індіанців. Фільм про українського героя, адже він не зрадив Батьківщині не лише у нацистському полоні, але й навіть тоді, коли став індіанцем.
Ця стрічка є проривом в українському кіно, про що свідчить навіть галас, піднятий навколо фільму засобами масової інформації. Дискусія розгорнулася й серед самих глядачів – хтось захоплюється фільмом, щиро радіючи пробудженню вітчизняного кіно, комусь він видався нудним, іншим завадили сприйняти стрічку деякі «ляпи». Тим не менш, підвищена увага до стрічки свідчить про позитивні зрушення.
«Земля» Олександра Довженка, «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, «Білий птах з чорною відзнакою» Юрія Іллєнка, «Камінний хрест» Леоніда Осики – ці та інші по-справжньому гідні вітчизняні стрічки минулого століття не дають забути українцям, що ми маємо власну кіноіндустрію, нехай і загнану у «глухий фінансовий кут». Кожного року ми чекаємо на пробудження українського кіно, але, як би нам того не хотілося, проте воно, якщо й настає, то занадто повільно.
Для того, щоб про наше кіно заговорив світ, потрібна неабияка самовіддача та постійний творчий пошук режисерів, акторів, операторів, продюсерів, майстрів промоушену та інших професіоналів галузі кіно, але головний, перший крок на шляху до цього й досі залишається за українською владою.
Немає грошей – немає кіно
Зрозуміло, що створення кінофільму потребує значних матеріальних ресурсів. Неможливо зняти кіно, навіть якщо режисери та актори погодяться працювати безкоштовно.
Відсутність державного фінансування призводить до низької якості української кінопродукції, низька якість, у свою чергу, породжує інші проблеми – незацікавленість кіноіндустрією України приватними інвесторами та й самими глядачами. Це незамкнене коло є основною причиною того, що мало кому не лише за межами нашої країни зрозуміло, що то взагалі таке – сучасне українське кіно. Сьогодні, згадуючи про кіно та Україну, у першу чергу говорять про відомих акторів з українським походженням, які досягли популярності у Голівуді і є зірками світового масштабу – Міла Йовович, Дастін Гофманн, Кірк Дуглас, Ольга Куриленко, Міла Куніс. Вітчизняна кіноіндустрія цікавить українців куди менше – далеко не кожен з нас може назвати хоча б 10 сучасних українських кінострічок.
Українська влада вперто «не бажає» сприяти розвитку українського кіномистецтва – на нього з часів незалежності й до сьогодні катастрофічно не вистачає коштів. У більшості європейських країн кіноіндустрія розраховує в основному на внутрішній ринок, де державна фінансова підтримка є неодмінним атрибутом розвитку національної кінематографії. Ця підтримка може бути прямою або ж у формі податкових пільг. В Україні ж вона частіше за все, обмежується порівняно невеликим фондом, розрахованого на окремі проекти та звичними обіцянками влади виділити потрібні кошти. До того ж, яким чином використовуються кошти з Державного бюджету, призначені для розвитку кіно – залишається актуальним питанням.
Вимушений мінімум
Стабільна позиція вичікування, яку вже давно зайняла влада, б’є у першу чергу по технічній складовій українського кіновиробництва. Найвищою планкою для нашого кіно є кінострічка без професійних спецефектів та дорогих декорацій. Тому кінопроекти навіть з найкращим задумом змушені виходити з того, що є. Також проблематичним є реалізація задуму режисера через пейзаж – пошук краєвидів, переміщення режисерського й акторського складу та транспортування техніки викликають перешкоди для створення повноцінного фільму. Так, зйомка європейських міст або екзотичних краєвидів у вітчизняного кіновиробника практикується рідко – закордонні простори доводиться «створювати» підручними засобами, як це робиться в історичному кіно для відтворення атмосфери того чи іншого історичного періоду.
Приблизно половину бюджету кінострічки становить виплата гонорарів акторам. Четверту частину від суми бюджету складає предпродакшн – пошук натури, кастинг акторів, виготовлення декорацій. Ще чверть витрачається на постпродакшн: монтаж, запис звукоряду, спецефектів, виробництво мастер-копій тощо. Брак бюджету позначається на кінопромоушені – нарешті знявши фільм, не завжди залишаються кошти на вдалу рекламу та піар.
Кіно – політичний інструмент?
Інший проблематичний аспект українського кіно – ідеологічний. Як представлена в українських кінострічках наша дійсність? Українська мова? Власне Україна? Фільми, створені в Україні, дуже часто призначені у першу чергу для російського ринку, тому й створюємо кінопродукт, позбавлений української ідентифікації. Ця тенденція проявляється як у створенні повнометражного кіно та короткометражок, так і телевізійних фільмів та серіалів.
Ще одна болісна проблема з ідеологічної точки зору – викривлення історичної дійсності з політичних розрахунків. Як відомо, у російському кінематографі частим є експлуатація викривленого образу українця, коли він виступає відверто негативним персонажем – нерозумним простаком, провінціалом, чи ба й навіть зрадником, ворогом. З останніх скандалів, викликаних негативним образом українців у кіно, стала російсько-українська стрічка «Матч» Андрія Малюкова, де всі негативні персонажі розмовляють українською мовою.
Зрозуміло, що в цих випадках «кіношники» керуються певними необ’єктивними політичними поглядами й вдвоє соромно, коли подібна необ’єктивність потрапляє в українське кіно. Адже тоді, переслідуючи заангажовані політичні інтереси, упередження та намагання вплинути на прихильників того чи іншого політичного табору, кіно перестає бути мистецтвом.
Кадри за кадром
У медіа багато уваги приділяється фінансовим проблемам української кіноіндустрії, проте медійники часто забувають про ще одну, не менш важливу складову – якість зробленої кіновиробниками роботи. Кадрове питання українського кіно – це те, чим на сьогодні ми, все ж таки, маємо гордитися. Ігрове або неігрове, традиційне українське поетичне кіно, арт-хауз, історичне, анімаційне кіно, повнометражний чи короткометражний формат – в українському кіно є з чого вибирати. Використовуючи різні жанри, провідні українські кіномайстри з кожним роком пропонують гідний матеріал. Україна має багато талановитих режисерів – як досвідчених, так і перспективних молодих – Роман Балаян, Кіра Муратова, Юрій Іллєнко, Олександр Шапіро, Сергій Лозниця, Олександр Кирієнко, Ігор Подольчак, Роман Ширман, Марина Врода, Степан Коваль та інші.
Звичайно, українські фільми часто мають певні недоліки – чи то сюжетні, чи то монтажні або інші, проте очевидними є розвиток нових жанрів, які раніше не були представлені у вітчизняному кінематографі, постійний творчий пошук та ріст кадрів. Повільно, проте цілеспрямовано українці доводять, що вміють знімати кіно. Підтвердженням цих слів є провідні міжнародні кінофестивалі.
Омріяний Оскар
У 2006-му році Україна нарешті отримала перші «Оскари», щоправда, лише так звані «технічні» – які присуджують за наукові та інженерні розробки в галузі кіно. Двома першими оскарівськими нагородами Україна завдячує Анатолію Кокушу, технічні розробки якого використовувалися навіть для такого глобального кінопроекту, як «Титанік» вже в 1996 році. Винаходи Анатолія Кокуша, які «коштували» Україні перших золотих статуеток – система знімальних кранів «Каскад», операторський кран «Авторобот» та літаюча панорамна головка (останні розробки були створені в співпраці з Юрієм Поповським та Олексієм Золотарьовим).
Номінація «Кращий іноземний фільм» є для України непідкореною вершиною. Минулого року Український Оскарівський Комітет не знайшов фільм, який міг би претендувати на премію Оскар від України у цій номінації.
У цьому році в українському кінематографі зажевріла надія на омріяну статуетку – у лонг-лист номінантів потрапив фільм Михайла Іллєнка «ТойХтоПройшовКрізьВогонь». Пригодницька мелодрама розповідає про реально існуючу людину – льотчика-аса часів Другої світової війни, героя Радянського Союзу Івана Даценко (у фільмі ім’я головного героя змінене), якому, будучи звинуваченим у зраді й засланим радянською владою, вдалося визволитись, потрапити до Канади та ще й стати вождем племені індіанців. Фільм про українського героя, адже він не зрадив Батьківщині не лише у нацистському полоні, але й навіть тоді, коли став індіанцем.
Ця стрічка є проривом в українському кіно, про що свідчить навіть галас, піднятий навколо фільму засобами масової інформації. Дискусія розгорнулася й серед самих глядачів – хтось захоплюється фільмом, щиро радіючи пробудженню вітчизняного кіно, комусь він видався нудним, іншим завадили сприйняти стрічку деякі «ляпи». Тим не менш, підвищена увага до стрічки свідчить про позитивні зрушення.
Фільм «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» – «живий», щирий, із зовсім не затягнутим сюжетом та влучним гумором. Кінокритики порівнюють стрічку Іллєнка з західними зразками, що вже говорить про успіх.
За версією популярного американського сайту Internet Movie Database, фільм про українського героя входить у десятку найкращих українських фільмів за всю історію українського кіно (9-те місце). Тож, покладатимемо надії на цьогорічну церемонію вручення найпрестижнішої кінопремії.
Якби там не було, сьогодні Україні просто необхідний перший «Оскар» у номінації за кращий іноземний фільм, а саме для того, щоб мотивувати українських кіномитців та показати, що це є цілком можливим в українських умовах. До того ж це дозволить продюсерам та й самим глядачам «повірити» в наше кіно.
Наші в Каннах
Ще один з найпрестижніших кінофестивалів – Міжнародний Каннський кінофестиваль.
Історія «визнання» українських фільмів на фестивалі в Каннах почалася вісім років тому – саме тоді український режисер Ігор Стрембіцький зі стрічкою «Подорожні» переміг у категорії документальних фільмів. Українська «короткометражка» на Французькій Рив’єрі зачепила складну психологічну тему. Як зазначено в короткому описі сценарію, «Подорожні» – це фільм про дитинство, яке не повертається, про мрії, які не здійснюються, і про те, що божевілля може бути і щастям, і горем. У десятихвилинному фільмі режисерові вдалося передати просту, чітку ідею. Стрічка дійсно спричинила резонанс, і саме такою запам’яталася перша Золота пальмова гілка для України.
Через п’ять років Україна вперше взяла участь в основному конкурсі Канського фестивалю. Першопрохідцем у сфері повнометражного кіно став режисер Сергій Лозниця з кінострічкою «Моє щастя». Темою стрічки стали жорстокість, насилля та зрада на тлі пострадянської глибинки. Фільм не залишив байдужим глядачів фестивалю на Лазурному березі, але не був відзначений нагородою.
Переможний короткий метр
Нарешті, 64-й Канський кінофестиваль, що відбувся у 2011-му році приніс Україні ще одну Золоту пальмову гілку. Знову за короткий метр. Стрічка «Крос» української режисерки Марини Вроди з-поміж
— Фільм про нашу з вами країну. Ідея народилася з моїх власних переживань. Зі шкільного дитинства. Ця картина ставить більше запитань, ніж на них відповідає. Назва — «Крос». Там у буквальному значенні школярі біжать крос — у лісі. Та й сама стрічка багато в чому метафорична. Синопсис картини: спочатку хлопчика змушують бігти, потім він біжить сам, а далі дивиться, як біжить інший...
Намагаюся цим фільмом поставити запитання: навіщо біжимо й куди біжимо? Мені здається, в цій стрічці напряму відчувається наш з вами простір — Україна (з інтерв’ю виданню «Дзеркало тижня»: http://dt.ua/articles/80337#).
Хай живе українське кіно!
Канський фестиваль та сподівання на перший «Оскар» стає свідченням, що українське кіно живе. Живе своїм власним життям, без підтримки держави і ще з зовсім не вмілою промоцією… Але воно існує, постійно розвивається, залишається феноменом культури, надбанням всього світу, щоразу зачіпаючи складні, глибокі проблеми. І, врешті, як показав 64-й Каннський кінофестиваль, прославляє нашу Батьківщину. Тож, хай живе українське кіно!
Ксенія Кривошея
15.01.2013
Немає коментарів:
Дописати коментар