Нещодавно з сестрою поспішали на пари. Часу було обмаль, дорога – не найкраща. І раптом на розі бачимо дивне явище – люди, фотоапарат, камера… Що б там могло бути? Яка подія може статися на цьому звичному повороті на шляху до університету? Підходимо ближче. Стає зрозумілим, що ці люди роздають перехожим, поспішаючим, таким, як і ми, якісь листівки. Комуністичні. Ба, ні – це, виявляється, паспорти. Радянські… Попереду – «МакДональдс», обходити - немає часу… Шлях вузький, - пройти, оминаючи їх, неможливо. Коли ми наблизились зовсім близько, руки з цими паспортами потягнулися до нас разом з проханнями узяти їх. Фото- і відеокамери знімали це, і складалося враження, що ми поспішаємо не на лекцію з економічної теорії, а прямісінько за цими червоними паспортами. Хм… Обурливо. Навіщо все це?
У голову напрошуються роздуми… Скільки це триватиме? Скільки ще «червоні» будуть тягнути країну у невідомість? Гальмуючи все – і рівень розвитку країни, і життя людей, і демократичні віяння. Скільки? Роки? Десятки років? Здавалося б, нічого такого не сталося. Ось – комуністи, ось – люди, ось – штучні паспорти. «Рожденные в СССР» - назва акції. Ну то й що? Пройшли повз та й забули. Врешті, вже можна звикнути до подібних акцій (не тільки комуністичних) у нашому місті. Але – ні! Чомусь хочеться протестувати. І не покидає думка, що у комуністів все будується на ефекті ілюзії. Скласти певне враження, вигідне для створення певного настрою в суспільстві. Так само як із луганською акцією з роздачею радянських паспортів.
Я не буду запитувати вас, шановний читачу, чи хочете ви, щоб наша країна входила до складу Радянського Союзу, примара якого не залишає Україну вже котрий рік. Мені цікаво інше. Пам’ятники «героям», звеличування «великих земляков» - це ще півбіди. Але коли кожен з нас, громадян України, відмовиться від примарних комуністичних ідеалів?
Мабуть, точної відповіді в Україні не існує. Адже для того, щоб сказати: «Годі! Ваше місце – в минулому!», треба відкинути й свою заангажованість, безоб’єктивність і вузькість світогляду. А ще, можливо, незнання історії. Справжньої.
Що ж… Я давно кажу «Годі!» прокомуністичності. Ще зі шкільної парти, коли у старших класах наш вчитель з історії розказував про «подвиги» Компартії. І так само й величезна частина нашого народу. Проте усе псує і ця купка людей біля університету, і віра якоїсь частини громадян у комуністичні ідеали, а ще – байдужість… І багато хто розуміє: поки не настане цей день – день відмови від «пережитків історії», ми не станемо справжньою вільною країною, хоча в нас є й багато інших проблем. Цей крок є важливим на шляху до істинної незалежності. І він цілком залежить від нас.
Ксенія Кривошея
20.03.2011
Немає коментарів:
Дописати коментар