Чого вартий українець?

Одна моя знайома зібралась залишити країну. «Набридло не жити, а існувати» - відповідає вона на запитання про причини такого рішення. «Від мене тут нічого не залежить, але мені треба дитину на ноги поставити, а хіба зможу я вивчити її, сидячи тут?..». Далі жінка, яка сама виховує учня-старшокласника, починає дорікати на владу, та на те, що становище у нашій державі безнадійне.

Подібні думки час від часу закрадаються до більшості українців. Тисячі, десятки тисяч українців, заховавшись десь серед міст чи сіл, сидячи на кухні запитують себе, чому все відбувається саме так? Після цього слідує розчарування, апатія, відсутність інтересу до політики, чого, до слова, так домагаються представники влади. І навіть не такими важливими стають інші, звичні для населення України «проблеми», як то гра Збірної, підготовка до Євро чи й просто до Нового року.

Про те, що влада, власне, покликана працювати на благо народу – в Україні знають всі. І те, що в наш час народ не має ніякої влади і навіть впливу на перебіг подій є беззаперечним фактом. Очікується відповідь на риторичне запитання: чи скаже народ своє вагоме слово, на яке ще й як має право?

Але, українці, дорікаючи на політиків – як владу, так і опозицію – не важливо – мають у чому дорікати й собі. Тенденція, яка простежується у психології українців - неможливість заявити на весь світ, що він вартий кращого. Українець не набрався сміливості сказати хоча б й самому собі: «Я, українець, дійсно вартий кращого життя».

Страх українців пояснюється, у своїй більшості, двома причинами. По-перше, «консерватизмом» частини населення, яку ніяк не відпустить тоталітарне минуле. Й до того ж чим далі на схід – тим ця законсервованість відчутніша. По-друге, - це та сама апатія українців.

«Від Помаранчевої революції все ж таки дещо лишилось – передусім колективна свідомість українців», – вважає керівник київського представництва німецького Фонду імені Аденауера Ніко Ланґе. «Минулими тижнями можна було спостерігати, як люди з різних причин виходили на демонстрації або навіть хотіли штурмувати Верховну Раду. Отже, люди розуміють, що треба чинити опір несправедливості. З іншого боку, слід визнати, що розвиток подій в останні місяці привів до своєрідної апатії українців, яка знайома швидше з допомаранчевих часів. Очевидно в українців склалося враження, що політичні еліти не в стані розв’язати головні проблеми», «Обставини, коли уряд втрачає довіру, але при цьому опозиція не набуває популярності, ставлять під питання легітимність політичної системи загалом. Подібна тенденція вже мала місце під час комунальних виборів» - зазначає експерт.

Що ж, виходячи з цього, можна зробити? Головне, не стояти на місці. Хто хоче щось змінити, шукає засобів, а тому, хто не збирається щось змінювати, залишається шукати причини, щоб виїхати з країни.

Не дивлячись на все ж таки ворожу налаштованість Сходу проти Заходу та навпаки, Донбас, не розуміючи цього, потребує підтримки західної України: навчити хоч трохи усвідомити, ким ми є насправді, без «законсервованості» та страху, супроводжуючого населення з комплексом меншовартості.

Мій друг постійно слухає британську музику. На запитання про те, чому саме британська, а не українська, він відповідає: «Хіба ж «Coldplay» чи «Hurts» зрівняється з тим, що виробляємо ми? Ні, наша музика для мене не авторитет». Інший знайомий захоплюється італійським футболом, тому часто ходить в майці Збірної Італії – український футбол для нього теж «не авторитет». Але коли авторитетом для українців буде Україна? Відхрещення від українського на користь популярного світового віяння – теж ознака комплексу неповноцінності.
Тож, давайте не тікати від самих себе, боячись сказати собі: «Я вартий кращого у своїй країні».

                                                                                                      Ксенія Кривошея

15.12.2011
використано фото Т.Медвєвєвої