Пройти крізь вогонь або будні українського кіно

Українське кіно… Багатостраждальний феномен культури, неіснуюча реальність, привід для гордості. За два десятиліття незалежності кінематограф України все ще не може піднятися з колін. Держава не поспішає допомагати вітчизняному кіно-виробнику – сфері мистецтва, яка в нашій країні є неприбутковою. Спостерігати це дуже боляче, адже серед вітчизняних майстрів кіно насправді існує справжня талановита когорта кіно-митців, гідних світового визнання.
«Земля» Олександра Довженка, «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, «Білий птах з чорною відзнакою» Юрія Іллєнка, «Камінний хрест» Леоніда Осики – ці та інші по-справжньому гідні вітчизняні стрічки минулого століття не дають забути українцям, що ми маємо власну кіноіндустрію, нехай і загнану у «глухий фінансовий кут». Кожного року ми чекаємо на пробудження українського кіно, але, як би нам того не хотілося, проте воно, якщо й настає, то занадто повільно.
Для того, щоб про наше кіно заговорив світ, потрібна неабияка самовіддача та постійний творчий пошук режисерів, акторів, операторів, продюсерів, майстрів промоушену та інших професіоналів галузі кіно, але головний, перший крок на шляху до цього й досі залишається за українською владою.
Немає грошей – немає кіно
Зрозуміло, що створення кінофільму потребує значних матеріальних ресурсів. Неможливо зняти кіно, навіть якщо режисери та актори погодяться працювати безкоштовно.
Відсутність державного фінансування призводить до низької якості української кінопродукції, низька якість, у свою чергу, породжує інші проблеми – незацікавленість кіноіндустрією України приватними інвесторами та й самими глядачами. Це незамкнене коло є основною причиною того, що мало кому не лише за межами нашої країни зрозуміло, що то взагалі таке – сучасне українське кіно. Сьогодні, згадуючи про кіно та Україну, у першу чергу говорять про відомих акторів з українським походженням, які досягли популярності у Голівуді і є зірками світового масштабу – Міла Йовович, Дастін Гофманн, Кірк Дуглас, Ольга Куриленко, Міла Куніс. Вітчизняна кіноіндустрія цікавить українців куди менше – далеко не кожен з нас може назвати хоча б 10 сучасних українських кінострічок.
Українська влада вперто «не бажає» сприяти розвитку українського кіномистецтва – на нього з часів незалежності й до сьогодні катастрофічно не вистачає коштів. У більшості європейських країн кіноіндустрія розраховує в основному на внутрішній ринок, де державна фінансова підтримка є неодмінним атрибутом розвитку національної кінематографії. Ця підтримка може бути прямою або ж у формі податкових пільг. В Україні ж вона частіше за все, обмежується порівняно невеликим фондом, розрахованого на окремі проекти та звичними обіцянками влади виділити потрібні кошти. До того ж, яким чином використовуються кошти з Державного бюджету, призначені для розвитку кіно – залишається актуальним питанням.
Вимушений мінімум
Стабільна позиція вичікування, яку вже давно зайняла влада, б’є у першу чергу по технічній складовій українського кіновиробництва. Найвищою планкою для нашого кіно є кінострічка без професійних спецефектів та дорогих декорацій. Тому кінопроекти навіть з найкращим задумом змушені виходити з того, що є. Також проблематичним є реалізація задуму режисера через пейзаж – пошук краєвидів, переміщення режисерського й акторського складу та транспортування техніки викликають перешкоди для створення повноцінного фільму. Так, зйомка європейських міст або екзотичних краєвидів у вітчизняного кіновиробника практикується рідко – закордонні простори доводиться «створювати» підручними засобами, як це робиться в історичному кіно для відтворення атмосфери того чи іншого історичного періоду.
Приблизно половину бюджету кінострічки становить виплата гонорарів акторам. Четверту частину від суми бюджету складає предпродакшн – пошук натури, кастинг акторів, виготовлення декорацій. Ще чверть витрачається на постпродакшн: монтаж, запис звукоряду, спецефектів, виробництво мастер-копій тощо. Брак бюджету позначається на кінопромоушені – нарешті знявши фільм, не завжди залишаються кошти на вдалу рекламу та піар.
Кіно – політичний інструмент?
Інший проблематичний аспект українського кіно – ідеологічний. Як представлена в українських кінострічках наша дійсність? Українська мова? Власне Україна? Фільми, створені в Україні, дуже часто призначені у першу чергу для російського ринку, тому й створюємо кінопродукт, позбавлений української ідентифікації. Ця тенденція проявляється як у створенні повнометражного кіно та короткометражок, так і телевізійних фільмів та серіалів.
Ще одна болісна проблема з ідеологічної точки зору – викривлення історичної дійсності з політичних розрахунків. Як відомо, у російському кінематографі частим є експлуатація викривленого образу українця, коли він виступає відверто негативним персонажем – нерозумним простаком, провінціалом, чи ба й навіть зрадником, ворогом. З останніх скандалів, викликаних негативним образом українців у кіно, стала російсько-українська стрічка «Матч» Андрія Малюкова, де всі негативні персонажі розмовляють українською мовою.
Зрозуміло, що в цих випадках «кіношники» керуються певними необ’єктивними політичними поглядами й вдвоє соромно, коли подібна необ’єктивність потрапляє в українське кіно. Адже тоді, переслідуючи заангажовані політичні інтереси, упередження та намагання вплинути на прихильників того чи іншого політичного табору, кіно перестає бути мистецтвом.
Кадри за кадром
У медіа багато уваги приділяється фінансовим проблемам української кіноіндустрії, проте медійники часто забувають про ще одну, не менш важливу складову – якість зробленої кіновиробниками роботи. Кадрове питання українського кіно – це те, чим на сьогодні ми, все ж таки, маємо гордитися. Ігрове або неігрове, традиційне українське поетичне кіно, арт-хауз, історичне, анімаційне кіно, повнометражний чи короткометражний формат – в українському кіно є з чого вибирати. Використовуючи різні жанри, провідні українські кіномайстри з кожним роком пропонують гідний матеріал. Україна має багато талановитих режисерів – як досвідчених, так і перспективних молодих – Роман Балаян, Кіра Муратова, Юрій Іллєнко, Олександр Шапіро, Сергій Лозниця, Олександр Кирієнко, Ігор Подольчак, Роман Ширман, Марина Врода, Степан Коваль та інші.
Звичайно, українські фільми часто мають певні недоліки – чи то сюжетні, чи то монтажні або інші, проте очевидними є розвиток нових жанрів, які раніше не були представлені у вітчизняному кінематографі, постійний творчий пошук та ріст кадрів. Повільно, проте цілеспрямовано українці доводять, що вміють знімати кіно. Підтвердженням цих слів є провідні міжнародні кінофестивалі.
Омріяний Оскар
У 2006-му році Україна нарешті отримала перші «Оскари», щоправда, лише так звані «технічні» – які присуджують за наукові та інженерні розробки в галузі кіно. Двома першими оскарівськими нагородами Україна завдячує Анатолію Кокушу, технічні розробки якого використовувалися навіть для такого глобального кінопроекту, як «Титанік» вже в 1996 році. Винаходи Анатолія Кокуша, які «коштували» Україні перших золотих статуеток – система знімальних кранів «Каскад», операторський кран «Авторобот» та літаюча панорамна головка (останні розробки були створені в співпраці з Юрієм Поповським та Олексієм Золотарьовим).
Номінація «Кращий іноземний фільм» є для України непідкореною вершиною. Минулого року Український Оскарівський Комітет не знайшов фільм, який міг би претендувати на премію Оскар від України у цій номінації.
У цьому році в українському кінематографі зажевріла надія на омріяну статуетку – у лонг-лист номінантів потрапив фільм Михайла Іллєнка «ТойХтоПройшовКрізьВогонь». Пригодницька мелодрама розповідає про реально існуючу людину – льотчика-аса часів Другої світової війни, героя Радянського Союзу Івана Даценко (у фільмі ім’я головного героя змінене), якому, будучи звинуваченим у зраді й засланим радянською владою, вдалося визволитись, потрапити до Канади та ще й стати вождем племені індіанців. Фільм про українського героя, адже він не зрадив Батьківщині не лише у нацистському полоні, але й навіть тоді, коли став індіанцем.
Ця стрічка є проривом в українському кіно, про що свідчить навіть галас, піднятий навколо фільму засобами масової інформації. Дискусія розгорнулася й серед самих глядачів – хтось захоплюється фільмом, щиро радіючи пробудженню вітчизняного кіно, комусь він видався нудним, іншим завадили сприйняти стрічку деякі «ляпи». Тим не менш, підвищена увага до стрічки свідчить про позитивні зрушення.

Фільм «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» – «живий», щирий, із зовсім не затягнутим сюжетом та влучним гумором. Кінокритики порівнюють стрічку Іллєнка з західними зразками, що вже говорить про успіх.
За версією популярного американського сайту Internet Movie Database, фільм про українського героя входить у десятку найкращих українських фільмів за всю історію українського кіно (9-те місце). Тож, покладатимемо надії на цьогорічну церемонію вручення найпрестижнішої кінопремії.
Якби там не було, сьогодні Україні просто необхідний перший «Оскар» у номінації за кращий іноземний фільм, а саме для того, щоб мотивувати українських кіномитців та показати, що це є цілком можливим в українських умовах. До того ж це дозволить продюсерам та й самим глядачам «повірити» в наше кіно.
Наші в Каннах
Ще один з найпрестижніших кінофестивалів – Міжнародний Каннський кінофестиваль.
Історія «визнання» українських фільмів на фестивалі в Каннах почалася вісім років тому – саме тоді український режисер Ігор Стрембіцький зі стрічкою «Подорожні» переміг у категорії документальних фільмів. Українська «короткометражка» на Французькій Рив’єрі зачепила складну психологічну тему. Як зазначено в короткому описі сценарію, «Подорожні» – це фільм про дитинство, яке не повертається, про мрії, які не здійснюються, і про те, що божевілля може бути і щастям, і горем. У десятихвилинному фільмі режисерові вдалося передати просту, чітку ідею. Стрічка дійсно спричинила резонанс, і саме такою запам’яталася перша Золота пальмова гілка для України.

Через п’ять років Україна вперше взяла участь в основному конкурсі Канського фестивалю. Першопрохідцем у сфері повнометражного кіно став режисер Сергій Лозниця з кінострічкою «Моє щастя». Темою стрічки стали жорстокість, насилля та зрада на тлі пострадянської глибинки. Фільм не залишив байдужим глядачів фестивалю на Лазурному березі, але не був відзначений нагородою.
Переможний короткий метр
Нарешті, 64-й Канський кінофестиваль, що відбувся у 2011-му році приніс Україні ще одну Золоту пальмову гілку. Знову за короткий метр. Стрічка «Крос» української режисерки Марини Вроди з-поміж
— Фільм про нашу з вами країну. Ідея народилася з моїх власних переживань. Зі шкільного дитинства. Ця картина ставить більше запитань, ніж на них відповідає. Назва — «Крос». Там у буквальному значенні школярі біжать крос — у лісі. Та й сама стрічка багато в чому метафорична. Синопсис картини: спочатку хлопчика змушують бігти, потім він біжить сам, а далі дивиться, як біжить інший...
Намагаюся цим фільмом поставити запитання: навіщо біжимо й куди біжимо? Мені здається, в цій стрічці напряму відчувається наш з вами простір — Україна (з інтерв’ю виданню «Дзеркало тижня»: http://dt.ua/articles/80337#).
Хай живе українське кіно!
Канський фестиваль та сподівання на перший «Оскар» стає свідченням, що українське кіно живе. Живе своїм власним життям, без підтримки держави і ще з зовсім не вмілою промоцією… Але воно існує, постійно розвивається, залишається феноменом культури, надбанням всього світу, щоразу зачіпаючи складні, глибокі проблеми. І, врешті, як показав 64-й Каннський кінофестиваль, прославляє нашу Батьківщину. Тож, хай живе українське кіно!

Ксенія Кривошея
15.01.2013

Чорно-біла романтика

Рецензія на фільм «Римські канікули» (Roman Holiday, USA, 1953)

Чим відрізняються звичайні кінофільми від найкращих кінострічок всіх часів? Коли захоплюючі сюжети і особливі герої полонять наші серця, і ми вже не в змозі відірвати від них погляд. Гарно продуманими деталями сюжету, висококласною грою і професійним підбором акторів, чудовим задумом, бездоганною режисерською роботою… А ще отією неповторною атмосферою, чарівно-незабутнім настроєм, який виникає при перегляді стрічки. Романтична комедія «Римські канікули» точно відповідає статусу одного з найкращих фільмів усіх часів. І не тільки тому, що ця стрічка відкрила світові еталон стилю та не один раз була номінована на «Оскар», а й тому, що вона несе в собі ту неповторну атмосферу.
Комедія «Римські канікули» була відзнята режисером Вільямом Уайлером у 1953 році у Римі. Американський режисер доволі вдало «змалював» тогочасну італійську столицю з її величними архітектурними пам’ятками. «Римські канікули» - чорно-біла стрічка.
Справжньою окрасою та «головною родзинкою» фільму стала виконавиця головної ролі Одрі Хепберн, краса, чарівність та надзвичайно тонка акторська майстерність якої заворожувала й продовжує заворожувати глядачів у всі часи.
Продумана й глибока режисерська робота, блискучий акторський склад, влучні костюми та декорації, оригінальність сюжету – все це призвело до появи справжньої стильної класики, яку хочеться передивлятися знову й знову.

Пропоную вам поринути у цей романтичний світ ще раз...
Чи не виникало у вас бажання покинути все і втекти блукати чарівним містом, сповненим життя, веселого галасу, невимовних пригод і незабутніх вражень? Влаштувати собі справжні канікули посеред монотонних буднів, сповнених офіційністю та обов’язками? Саме таке бажання виникло у юної принцеси Анни. У рамках широко розрекламованого дипломатичного туру по країнах Європи, вона прибуває до Риму з офіційним візитом. Жорсткий розклад, постійний нагляд та дотримання етикету – складові її життя. Проте титул і дипломатичні обов’язки – заважкий тягар для такої юної дівчини. Вона втомилась. Її щира, романтична душа прагне свободи, пригод та простих радощів звичайної, «не титулованої» людини. Тому втеча з палацу у саме серце нічного Риму символізує втечу від зобов’язань у невідомий романтичний світ.
З нової сторони відкривається «вічне місто» для дівчини: Іспанські сходи, Колізей, «Вуста істини», «Стіна бажань». Вона встигла зробити нову зачіску у перукарні, відпочити у літньому кафе, проїхатися на моторолері, і навіть потрапити до відділку поліції, потанцювати на вечірньому танцмайданчику… І всі ці пригоди не були б такими щасливими й запаморочливо-незабутніми, якби не він, її супутник Джо Бредлі – журналіст, який женеться за сенсацією, що видавав себе за простого торговця. Ще на початку дня він смакував плоди свого підступного стосовно принцеси плану, задля здійснення якого був покликаний фотокореспондент Ірвін Радович з замаскованою під запальничку фотокамерою. Але не встиг він й отямитись, як між ним і Анною виникло романтичне почуття закоханості. Цілий день вони гуляли містом, і ця прогулянка стала казкою для обох закоханих. Проте вона добігала свого кінця, і врешті розвіялась, як чудовий сон. Все ж таки, Анна обирає обов’язок перед державою, а Джо залишається вірним своїм почуттям – сенсаційний матеріал про пригоди принцеси не з’являється на шпальтах газет, а фотографії віддані Анні як пам’ятка про римські канікули, сповнені романтикою першого кохання…
Золотою стрічкою проходить крізь сюжет ідея кінофільму – дуже часто в житті все складається зовсім не так, як того хотілося б нам. Саме це говорить Джо, і Анна цілком погоджується з ним. Найбільше за все дівчина хотіла б жити звичайним життям, яким живуть її ровесниці, бути вільною і любити. Але її титул стає на заваді цьому, і героям фільму приходиться з цим миритися.
Слід зазначити, що тема стрічки є актуальною і в наш час, і, безумовно, залишатиметься такою.
Не дивлячись на те, що фільм був знятий 57 років тому, він і досі звертає на себе увагу кінокритиків і займає чинне місце у світі кіно. Його назва давно стала крилатою фразою, а головна героїня – «іконою стилю».
«Римські канікули» - чудова романтична комедія, хоча й з драматичним присмаком розлуки, яку варто дивитися тим, хто вірний вічним людським цінностям, хто прагне просто добре відпочити, посміятися під час перегляду. Ви поринете у ту чудову, неповторну й романтичну атмосферу незабутніх римських канікул.

Ксенія Кривошея

«ТСН»: 4 причини моєї "ненависті"

Ні, немає гідних орієнтирів у сучасному українському телебаченні (за виключенням пари телеканалів). Така думка виникає щоразу, коли вмикаєш новини одного з найпопулярніших в Україні телеканалів – 1+1.
У багатьох українських родинах за ось вже близько 15 років склалася традиція – вмикати саме «Телевізійну службу новин» щовечора, о 19.30, перед улюбленим серіалом. Комусь, можливо, імпонувала минула відкритість та більш-менш здорова об’єктивність «ТСН», у когось, можливо, не було з чого обирати й він обрав «плюсів» за принципом «краще те, що краще ловить». Як би там не було, так вже склалося й далеко не вчора для певної частини українців, яка довірилася телеканалу та повірила, що дійсно «ти не один».
Тому сьогодні «традиційні» для багатьох випуски «ТСН» все більше викликають розчарування.
До активного користування українцями інтернетом та у час, коли конкурентне середовище на українському телебаченні не було таким, яким є зараз, 1+1 багато в чому заповнював цю пустоту. Тут тобі і серйозні інформаційні програми, і цікаві пізнавальні проекти, і, звичайно, достатньо розваг – кіно, зірки, співи, танці…
З самого початку 1+1 був другим за покриттям українським телеканалом після Першого національного. З 2006-го рейтинги телеканалу почали помітно падати – з 20,1% долі телеканалу в 2005 р., до 18,3% у 2006 р., 16,15% у 2007 р., й 11,79% у 2008-му. Врешті, у 2009-му 1+1 вперше за всю історію поступився другим місцем серед українських телеканалів «Новому» - доля «плюсів» склала 9,1%, а за підсумками 2010 взагалі знизилася до 8,2%. У цьому ж році телеканал змінює власника – студія 1+1 переходить у руки Ігоря Коломойського й олігарх стає його єдиним власником. Сьогодні 1+1 поступово повертає собі друге місце, загалом завдяки розважальним проектам, таким як, наприклад, «Голос країни».
Проте щоденні випуски новин телеканалу, на жаль, «не тягнуть» на звання одних з кращих у країні. І ті родини, в яких традиційно звикли дивитись саме «ТСН», все частіше відмовляються від таких новин.
Що викликає такі розчарування? У мене назбиралося 4 «причини ненависті» до телевізійних випусків новин даного телеканалу.
1. «Смертельна» тематика. Здається, ніколи у новинах не було стільки смерті, скільки її «транслюють» новини каналу 1+1. Для найвідважніших глядачів представлена ціла відеозбірка щоденних кримінальних хронік – вбивства, замахи, аварії, вибухи, подробиці смерті відомих осіб.
Поглянемо на випуск ТСН за 6 березня 2013 року: «Помер президент Венесуели Уго Чавес», «Смерть Уго Чавеса: ким насправді був венесуельський лідер», «Помер Уго Чавес: всі подробиці», «На Сумщині загадково зниклу жінку знайшли мертвою», «На околиці Житомира стався потужний вибух – у результаті загинула людина», «Фастівчанина підозрюють у вбивстві восьмимісячної дівчинки», «Смерть Чавеса переживають далеко за межами Венесуели», «Рабинович дав перші коментарі щодо вибуху його авто», «Розкриття винних у замаху на художнього керівника Большого театру», «Проти власника ресторану "Апрель" відкрили кримінальне провадження». З 21-го відеоматеріалу 10 є кримінальною хронікою.
Після щоденного перегляду таких новин складається враження, що ми живемо серед суцільного хаосу. Такі новини підійдуть вам лише у тому випадку, якщо ви навчаєтеся на слідчого або на іншу спеціальність, пов’язану з брудною темою криміналу. Принаймні ви звикатимете до своєї професії. Але якщо ви людина з нормальною психікою, ви як мінімум залишитеся невдоволені, ваш настрій після важкого робочого дня буде зіпсований, якщо ви все ж таки наважитеся пропустити через себе чемно запропоновану вам журналістами «ТСН» концентрацію «смертельної» інформації. «Смертельна» тематика подекуди є найширше представленою у випусках «ТСН».
І тут потрібно застерегти: 19.30 – доволі дитячий час. До чого звикають українські діти, слухаючи такі недитячі новини? Здається, журналісти телеканалу цим не переймаються.
Тут напрошується єдиний висновок: журналістам просто немає чого більше сказати. Чим іще можна пояснити подібне «смакування» телеканалом таких жорстоких інформаційних приводів? Відповідь криється у власника телеканалу.
2. Скандальність. Журналісти «ТСН» часто націлені не на те, що дійсно потребує суспільного обговорення, а на «смажені факти». Вже давно помічено нахил «ТСНщиків» до жовтизни, з чим тісно пов’язані й інші «погрішності» випусків «ТСН». Скандальний тон не несе ніяких позитивних моментів українському суспільству, а навпаки, створює хибне уявлення про суспільні події та викривлене уявлення про роботу медійників.
3. Замовчування. Продивляючись черговий випуск «ТСН», часто можна помітити вплив на журналістів цензури та самоцензури. Неспостережливий глядач може запитати, що ж такого замовчує «ТСН»? Головним чином, це – казусні ситуації, пов’язані з Президентом України чи іншими представниками влади, інколи замовчуються інформаційні приводи опозиційних сил тощо. Подібне зустрічається не так часто, проте регулярно й доволі передбачувано.
4. Однотипність. Випуски новин телеканалу зазвичай націлені на одні тематичні блоки – скандальні події, огляд кримінальних подій, найактуальніші новини політики України та світу, прогнози погодних умов. На багато рідше зачіпаються питання мистецтва та екології. До речі, приблизно два роки тому популярною у випусках «ТСН» була тема тварин – позитивна хвиля, яка була замінена на обговорену вище тему смертей. Доцільно було б повернутися до тваринної теми, яка іще жевріє у новинах телеканалу, а також розширити екологічну тематику виступів, адже це журналістам «ТСН» добре вдається.
Всі ці тенденції не є виключно «гріхами» телеканалу 1+1 – це є загальна тенденція для всього українського телебачення, яка більш чи менш виражено проявляється на більшості телеканалів. Так чи інакше, це питання зводиться до одного – тиску власників.
Цікаво простежити, як далі розвиватиметься тематична спрямованість новин від 1+1, адже той набір, який пропонують журналісти телеканалу не без участі власника, не може довго задовольняти аудиторію, навіть дуже прив’язану, й врешті має призвести до відмови від кримінально-скандальних новин на користь якіснішому, оптимістичнішому та ефективнішому телебаченню.

Ксенія Кривошея

12.03.2013

"Вулична" демократія

Ми живемо у чудовий час, коли ні про що можна не дбати. Так, справді – нічого не заважає нам робити те, що нам заманеться: лузати на вулицях насіння під ноги собі та оточуючим, розкидати містом целофанові пакетики, розставляти біля кожної лавки порожні (чи майже порожні) пляшки з-під пива чи інших «чудових» напоїв. Дійсно, кругом – справжня свобода для любителів залишати за собою пам’ятні для природи сліди. Треба ж свій слід на цій планеті залишити, от майже кожен й залишає його, як може.
Любителів пива й насіння у нас хоч відбавляй – чи то футбольний матч, чи то якесь свято – по вулицях сміття більше, ніж самих людей. Але пиво й насіння користується попитом лише у певних верств населення. А от різноманітні целофанові пакетики та обгортки використовує кожен цивілізований громадянин, тільки якщо він не відмовився використовувати їх, дбаючи про навколишнє середовище, або ж якщо він не європеєць, адже у багатьох країнах Європи використання целофану забороняється. І все ж таки, європейці багато чого втрачають, адже це так романтично: пакети літають в повітрі, пакети на вулицях, пакети на деревах – пакети усюди. Що й казати – картина дійсно вражаюча.
Не менш улюблене заняття наших окремих громадян – розсіювати, щедро, не шкодуючи, різноманітні недопалки. Таке «естетичне» хобі нині популярне в усіх містах нашої країни. Але, мабуть, найпопулярніше серед усіх цих захоплень – це смітити у безпосередній близькості до урн. А що? Це цілком зрозуміло. Людина вранці поспішає на роботу, і через цей поспіх зовсім не має часу дорогою зупинитись, щоб викинути недопалок чи інше сміття до урни обабіч дороги. Ввечері, після напруженого дня людина, відпочиваючи у парку, кидає сміття собі під ноги – щоб не витрачати зайвої енергії і краще відновитись до робочого дня. І, врешті-решт, навіщо кидати сміття до смітника? Адже в нас демократія!
Виходить, подібним людським вчинкам можна завжди знайти пояснення. Але тут постає проблема: чи зрозуміє їх природа? І відповідь очевидна: досить навіть того факту, що вже сьогодні навколишнє середовище страждає від викидів столітньої давнини. І кожному громадянинові корисно було б поцікавитися, скільки років розкладається звичайна невинна скляна пляшка.
Кожен з нас щодня помічає такі прояви людського намагання залишити по собі якийсь, нехай і брудний та шкідливий, але слід. Що тут залишається додати? Лише те, що з таким ставленням до самих себе у нашому суспільстві целофанові пакети над містом ще довго вважатимуться романтичними.

Ксенія Кривошея

квітень 2011

Чистий Дніпро – здорові українці

Головна водна артерія України з кожним роком потерпає від забруднень, проте рятувати її не поспішають

Всім відоме значення річок – носіїв прісної води для життя людства. Від екологічного стану річок країни багато в чому залежить здоров’я нації. На жаль, сьогодні екологічний стан головної ріки України – Дніпра – залишає бажати кращого.
Ще досі головна водна артерія країни відчуває вплив Чорнобильської катастрофи. Узяти хоча б той факт, що у Дніпро потрапляє вода з ураженої радіацією Прип’яті – найбільшого водного об’єкту зони відчуження.
Проте замість того, щоб рятувати річку від трагічного відгомону минулого, ми спричинюємо глобальне забруднення ріки промисловими і комунальними стоками.
Мабуть, багато хто, прочитавши наступну інформацію, більше не захоче купатися у київському Дніпрі, вода якого, між іншим, може потрапити до квартири будь-якого киянина. Справа у тім, що у місті існує 41 випуск дощової каналізації, з них лише п’ять мають очисні споруди, а інші спускають дощову каналізацію у річку. Таким чином, хімічне, бактеріологічне та механічне забруднення води киянам забезпечене. Не менш небезпечне теплове забруднення дніпрових вод: металургійні заводи, забираючи воду для виробництва, її повертають, але вже на кілька градусів вищою. У результаті – забруднена вода, флора і фауна річкової системи страждає… І якщо ви полюбляєте влітку відпочивати на дніпрових берегах, знайте, що у цвітінні води, на яке ви скаржитесь, також є вина металургійних заводів. Ще одна загроза для річки – прибережна забудова, що спричинює забруднення води, яке за діючим законодавством майже неможливо контролювати. Що там, за високими парканами, закриваючими від народу мальовничі краєвиди Шевченкової ріки? Невідомо. Невраховані забруднені води ускладнюють і без того вкрай важкий стан Дніпра. А скільки побутового сміття потрапляє у дніпрові хвилі щороку? А все це байдужість, необережність, безпечність, небажання думати про інших та про майбутнє, лінь, халатне ставлення до природи…
Згадаємо деякі застережливі факти. Три місяці тому поблизу Херсона в Дніпрі було виявлено розлив нафтопродуктів, що стався внаслідок несанкціонованого врізання. Плями з бензину АІ-95 поширились на ділянці загальною площею 150-200 кв. м. Благо, що плями бензину поширились на льоду – фахівці зібрали шкідливі викиди у окрему ємність і обробили сорбентом. І це не єдиний випадок в Україні.
Ще раніше – влітку минулого року – Дніпро страждало через спеку і неочищені стоки, внаслідок яких у воді розмножувались синьо-зелені водорості. Ріка радше нагадувала болото, принаймні біля берегів. Риба гинула, у воду небезпечно було навіть заходити – адже збудники хвороб і отруйні речовини неорганічного походження можуть проникати в організм навіть через шкіру. Більшість відпочиваючих, які мали невеликі рани чи захворювання на тілі, після купання у річці отримували серйозні ускладнення.
Між іншим, до такого стану не лише столичних пляжів неабияку причетність має ще одна аварійна ситуація, яка цілком може бути названа екологічною катастрофою. У березні 2010 року київська ГЕС спустила рівень води на 1 метр, не дочекавшись, поки скресне крига. Уся риба загинула, повторюючи ситуацію двадцятилітньої давності. Проте масштаб тих подій з минулорічними не зрівняти. Подейкують, що ГЕС відчувала на собі тиск можновладців, адже в той час існувала загроза підтоплення селища Конча-Заспа, де, як відомо, розміщені маєтки впливових політиків та бізнесменів. Як на зло, через рік ситуація знову повторилася… Отже, залишається невідомим, яке Дніпро чекатиме на нас у липні та серпні, коли температура повітря досягне максимальних показників.
Про те, наскільки «чисте» Київське водосховище свідчить кількість сміття, яку дістали з його дна кілька днів тому. За 4 години водолази дістали 1,5 тонни сміття! Серед знайденого на дні – пластикові пляшки, автомобільні покришки, металолом на будь який смак (щоправда, іржавий) та навіть ваги радянського зразка. Очищення дна Київського водосховища було організоване у зв’язку з підготовкою до Чемпіонату світу з водної «Формули-1», яка відбудеться наприкінці липня.
Дуже болісно по екологічному стану Дніпра б’є бездіяльність влади. Хоча у 1997 році й була прийнята Національна програма екологічного оздоровлення басейну Дніпра та поліпшення якості питної води, але зараз вона не діє. Раніше казали, що не вистачає коштів. Можливо, на папері десь щось і робиться, проте у реальному житті все інакше – вода як забруднювалась, так і забруднюється. Складається враження, що влади це взагалі не стосується. Мабуть, це і є та наша фатальна помилка – вважати, що це нас не торкнеться. Але екологічні питання стосуються всіх.
Як на мене, то головною причиною забруднення наших річок є навіть не промислові відходи, а ставлення нас, українців, до цієї проблеми. Мабуть, для того, щоб покращити стан українських річок, нам потрібно в першу чергу покращити стан культури в країні, у тому числі екологічної.
Якщо нам не шкода маленьких річечок, що впадають у Дніпро, які з кожним днем невпинно знищуються, забруднюються, засихають, то давайте хоча б подумаємо про головний питний ресурс, як-то кажуть, не плюватимемо у колодязь… Проте українці не поспішають бити на сполох. І поки кожен українець не усвідомить важливість чистого й живого Дніпра, змінити ситуацію буде майже неможливо. І все це дуже дивно. Людство вже стоїть на порозі водної кризи, а тут – таке «наплювацьке» ставлення до головної річки країни. Тож залишається надіятись, що кожен з нас таки зможе свідомо оцінити ситуацію і почне бережливо ставитись до своєї країни. А береженого, кажуть, й Бог береже.

Ксенія Кривошея

2011

Осквернена святість

В Україні вже давно стало історичною традицією нахабне здирницьке використання української землі та праці селян. Споконвіків селянству відводилася роль страждальця, не маючого ані прав, ані сили змінити це становище на краще. Хоча результат праці селян – запашна паляниця на столі, - серед українського народу завжди вважалася святістю. «Хліб – усьому голова» - говорить народна мудрість. Та тільки в умовах сучасних реалій народна мудрість виглядає видозміненою – головою всьому сьогодні, виявляється, є корупція.
Не дивлячись на те, що кріпацтво і втягнення селян до колгоспів навіки відійшли у минуле, сьогоднішня ситуація на зерновому ринку, а також «реформування» нинішньої влади, націлене на монополізацію експорту зерна в Україні, змушують галузь зернового виробництва занепадати. Не маючи іншого виходу, українські зернотрейдери закриватимуть бізнес.
Хоча на перший погляд, ситуація й не така вже й песимістична. Врожай зерна в Україні перевищує власний рівень споживання. Експортування його решток, здавалося б, має приносити країні певні дивіденди – але їх чомусь нема. Натомість ми отримуємо подорожчання зерна, борошна і хліба. Проте – ні. Все ж таки дивіденди є. Тільки виливаються вони зовсім не в українську економіку.
Нічим іншим, крім як «глобальною офшоризацією» ринку зерна, це явище важко назвати.
Розподіл експортних квот переріс у справжній міжнародний скандал, який б’є по іміджу країни на світовому ринку. Заглибимося у факти. 1 березня 2011 року профільний комітет Верховної Ради розглядав законопроект №8163, автори якого посилаються на досвід Канади та Австралії, де діють державні монополії у торгівлі продукцією сільського господарства. На засіданні клялися і божилися, що державним оператором з експорту зерна може стати будь-яка компанія. Лише за умови: у статутному фонді компанії держава буде представлена зі своїми 25%. Мова йшла про «Нібулон». Як зазначалося, дане підприємство з обмеженою відповідальністю має стати державним оператором. Та «не так сталося, як гадалося»… Через кілька днів, а саме 4 березня в Інтернет просочилася інформація, що держава дійсно запропонувала «Нібулону» таку важливу участь. Ось тільки сама компанія залишалася поза державною грою – ніяких пропозицій таки не надходило.

Тим не менше, державний оператор-примара ТОВ «Хліб Інвестбуд» активно експортує українське збіжжя. Чому «примара», запитаєте ви? Тому, що на українському ринку він ніби й є, крім того виступає державним оператором з експорту зерна, але де-факто в українській економіці він не фігурує. Ви скажете, це парадокс? Ви будете праві.
Тіньові торговельні схеми вміють творити чудеса. Продаж зерна компаніям, які не є резидентами України, подальші перепродажі – і справу зроблено: в офшорах прихований значний капітал. І звичайно, такий державний експортер вигідний самій державі… Але тільки не його народу.
Звичайно, хотілося б вірити заявам діючої влади. Проте їх приховані мотиви не такі приховані, як це здається нашим керманичам.
Дуже сумно, що продуктом під назвою український хліб, який в народі завжди називався святим, є об’єктом махінацій, корупційних намірів влади, і усяких там офшоризацій… Селяни залишаються без заслуженого заробітку, український зерновий експорт за часів рекордно високих цін знижується, тим самим наносячи шкоду продовольчій безпеці світу. А головне – невідомо, коли ми дочекаємося від влади чесної, професійної позиції щодо зернового ринку.

Ксенія Кривошея
березень 2011

Паспорти з минулого

Неприємно. У де-чомусь обурливо.
Нещодавно з сестрою поспішали на пари. Часу було обмаль, дорога – не найкраща. І раптом на розі бачимо дивне явище – люди, фотоапарат, камера… Що б там могло бути? Яка подія може статися на цьому звичному повороті на шляху до університету? Підходимо ближче. Стає зрозумілим, що ці люди роздають перехожим, поспішаючим, таким, як і ми, якісь листівки. Комуністичні. Ба, ні – це, виявляється, паспорти. Радянські… Попереду – «МакДональдс», обходити - немає часу… Шлях вузький, - пройти, оминаючи їх, неможливо. Коли ми наблизились зовсім близько, руки з цими паспортами потягнулися до нас разом з проханнями узяти їх. Фото- і відеокамери знімали це, і складалося враження, що ми поспішаємо не на лекцію з економічної теорії, а прямісінько за цими червоними паспортами. Хм… Обурливо. Навіщо все це?
У голову напрошуються роздуми… Скільки це триватиме? Скільки ще «червоні» будуть тягнути країну у невідомість? Гальмуючи все – і рівень розвитку країни, і життя людей, і демократичні віяння. Скільки? Роки? Десятки років? Здавалося б, нічого такого не сталося. Ось – комуністи, ось – люди, ось – штучні паспорти. «Рожденные в СССР» - назва акції. Ну то й що? Пройшли повз та й забули. Врешті, вже можна звикнути до подібних акцій (не тільки комуністичних) у нашому місті. Але – ні! Чомусь хочеться протестувати. І не покидає думка, що у комуністів все будується на ефекті ілюзії. Скласти певне враження, вигідне для створення певного настрою в суспільстві. Так само як із луганською акцією з роздачею радянських паспортів.
Я не буду запитувати вас, шановний читачу, чи хочете ви, щоб наша країна входила до складу Радянського Союзу, примара якого не залишає Україну вже котрий рік. Мені цікаво інше. Пам’ятники «героям», звеличування «великих земляков» - це ще півбіди. Але коли кожен з нас, громадян України, відмовиться від примарних комуністичних ідеалів?
Мабуть, точної відповіді в Україні не існує. Адже для того, щоб сказати: «Годі! Ваше місце – в минулому!», треба відкинути й свою заангажованість, безоб’єктивність і вузькість світогляду. А ще, можливо, незнання історії. Справжньої.
Що ж… Я давно кажу «Годі!» прокомуністичності. Ще зі шкільної парти, коли у старших класах наш вчитель з історії розказував про «подвиги» Компартії. І так само й величезна частина нашого народу. Проте усе псує і ця купка людей біля університету, і віра якоїсь частини громадян у комуністичні ідеали, а ще – байдужість… І багато хто розуміє: поки не настане цей день – день відмови від «пережитків історії», ми не станемо справжньою вільною країною, хоча в нас є й багато інших проблем. Цей крок є важливим на шляху до істинної незалежності. І він цілком залежить від нас.

Ксенія Кривошея

20.03.2011

Чого вартий українець?

Одна моя знайома зібралась залишити країну. «Набридло не жити, а існувати» - відповідає вона на запитання про причини такого рішення. «Від мене тут нічого не залежить, але мені треба дитину на ноги поставити, а хіба зможу я вивчити її, сидячи тут?..». Далі жінка, яка сама виховує учня-старшокласника, починає дорікати на владу, та на те, що становище у нашій державі безнадійне.

Подібні думки час від часу закрадаються до більшості українців. Тисячі, десятки тисяч українців, заховавшись десь серед міст чи сіл, сидячи на кухні запитують себе, чому все відбувається саме так? Після цього слідує розчарування, апатія, відсутність інтересу до політики, чого, до слова, так домагаються представники влади. І навіть не такими важливими стають інші, звичні для населення України «проблеми», як то гра Збірної, підготовка до Євро чи й просто до Нового року.

Про те, що влада, власне, покликана працювати на благо народу – в Україні знають всі. І те, що в наш час народ не має ніякої влади і навіть впливу на перебіг подій є беззаперечним фактом. Очікується відповідь на риторичне запитання: чи скаже народ своє вагоме слово, на яке ще й як має право?

Але, українці, дорікаючи на політиків – як владу, так і опозицію – не важливо – мають у чому дорікати й собі. Тенденція, яка простежується у психології українців - неможливість заявити на весь світ, що він вартий кращого. Українець не набрався сміливості сказати хоча б й самому собі: «Я, українець, дійсно вартий кращого життя».

Страх українців пояснюється, у своїй більшості, двома причинами. По-перше, «консерватизмом» частини населення, яку ніяк не відпустить тоталітарне минуле. Й до того ж чим далі на схід – тим ця законсервованість відчутніша. По-друге, - це та сама апатія українців.

«Від Помаранчевої революції все ж таки дещо лишилось – передусім колективна свідомість українців», – вважає керівник київського представництва німецького Фонду імені Аденауера Ніко Ланґе. «Минулими тижнями можна було спостерігати, як люди з різних причин виходили на демонстрації або навіть хотіли штурмувати Верховну Раду. Отже, люди розуміють, що треба чинити опір несправедливості. З іншого боку, слід визнати, що розвиток подій в останні місяці привів до своєрідної апатії українців, яка знайома швидше з допомаранчевих часів. Очевидно в українців склалося враження, що політичні еліти не в стані розв’язати головні проблеми», «Обставини, коли уряд втрачає довіру, але при цьому опозиція не набуває популярності, ставлять під питання легітимність політичної системи загалом. Подібна тенденція вже мала місце під час комунальних виборів» - зазначає експерт.

Що ж, виходячи з цього, можна зробити? Головне, не стояти на місці. Хто хоче щось змінити, шукає засобів, а тому, хто не збирається щось змінювати, залишається шукати причини, щоб виїхати з країни.

Не дивлячись на все ж таки ворожу налаштованість Сходу проти Заходу та навпаки, Донбас, не розуміючи цього, потребує підтримки західної України: навчити хоч трохи усвідомити, ким ми є насправді, без «законсервованості» та страху, супроводжуючого населення з комплексом меншовартості.

Мій друг постійно слухає британську музику. На запитання про те, чому саме британська, а не українська, він відповідає: «Хіба ж «Coldplay» чи «Hurts» зрівняється з тим, що виробляємо ми? Ні, наша музика для мене не авторитет». Інший знайомий захоплюється італійським футболом, тому часто ходить в майці Збірної Італії – український футбол для нього теж «не авторитет». Але коли авторитетом для українців буде Україна? Відхрещення від українського на користь популярного світового віяння – теж ознака комплексу неповноцінності.
Тож, давайте не тікати від самих себе, боячись сказати собі: «Я вартий кращого у своїй країні».

                                                                                                      Ксенія Кривошея

15.12.2011
використано фото Т.Медвєвєвої

Партийцы «Батькивщины» провели митинг в поддержку Юлии Тимошенко

Сегодня, 5 мая, в Луганске возле памятника Т. Г. Шевченко состоялся митинг в поддержку Юлии Тимошенко, организованный Луганской областной организацией политической партии «Всеукраинское объединение «Батькивщина».

На митинг прибыли представители районных советов от партии «Батькивщина» со всей Луганщины. В мирной акции участвовали представители оппозиционных партий и организаций, которые вошли в Комитет сопротивления диктатуре, в частности «Батькивщина», «Народная Самооборона», «Свобода» и «Фронт перемен».

Транспоранты в руках у митингующих гласили: «Юле – волю!», «Юля, мы с тобой!», «Свободу политзаключенным!», «Стаханов за Юлию Тимошенко!», «Юля! Антрацит с тобой!», «Краснодонский район вместе с Юлией Тимошенко!» и т.д.

На митинге была принята резолюция «Українці, досить мовчати!». В резолюции оргкомитет по проведению митинга совместно с Луганским областным Комитетом сопротивления диктатуре обратились к мировой общественности с просьбой защитить Юлию Тимошенко, Юрия Луценко и других украинских политзаключенных, а также призвали общественность присоединиться к массовым акциям протеста в защиту своих прав:

«- Правящий режим четко демонстрирует, что все несогласные будут репрессированы. Если мы не остановим процесс сползания к диктатуре уже сейчас, то за короткое время может быть поздно: мы потеряем свои права, свое будущее, свое государство. Мы, представители партии «Батькивщина», Луганского областного Комитета сопротивления диктатуре, заявляем о нашем единстве в решительном сопротивлении диктатуре и обращаемся к вам с предложением присоединиться к широкомасштабным акциям протеста в г. Луганске».

После митинга был организован автопробег по Луганску в поддержку Юлии Тимошенко.

Ксения Кривошея

05.05.2012